погляд Лариси Засєкіної

У роботі фахівців із розвитку комунікації часто виникає запитання: чи є різниця між поняттями «мова» і «мовлення»? У повсякденному спілкуванні ці слова нерідко використовують як синоніми, проте психолінгвістика розглядає їх як різні явища.

Українська дослідниця Лариса Засєкіна підкреслює, що мова є не лише засобом спілкування, а й важливим механізмом організації людського мислення. У її працях мова постає як когнітивно-дискурсивна система, що відображає досвід людини та допомагає структурувати знання про світ.

Що таке мова?

Мова — це система знаків, правил і значень, яку поділяє певна спільнота людей. Вона містить словниковий запас, граматичні закономірності, мовні норми та способи побудови висловлювань.

Мова існує незалежно від конкретної людини та є частиною культурного досвіду суспільства.

Що таке мовлення?

Мовлення — це процес використання мови у конкретній ситуації.

Коли людина розповідає історію, ставить запитання, пише повідомлення або використовує символи АДК для висловлення власної думки, вона здійснює мовлення.

Інакше кажучи, мова є системою можливостей, а мовлення — їх практичною реалізацією.

Мовна особистість

Одним із ключових понять у працях Лариси Засєкіної є поняття мовної особистості.

На думку дослідниці, мовна особистість включає:

• вербально-семантичний рівень (словниковий запас і граматичні знання);
• лінгвокогнітивний рівень (знання про світ і способи їх організації);
• мотиваційно-смисловий рівень (цінності, емоції та особистісні смисли).

Саме тому люди, які володіють однією мовою, можуть дуже по-різному будувати свої висловлювання та по-різному сприймати інформацію.

Чому це важливо для АДК?

У сфері альтернативної та додаткової комунікації часто виникає спокуса зосередитися лише на вивченні окремих слів.

Проте розвиток комунікації передбачає значно більше. Дитина має не лише знати слова, а й навчитися використовувати їх для створення власних повідомлень.

Саме тому сучасні підходи до АДК спрямовані на розвиток мовної компетентності, а не лише накопичення словникового запасу.

Коли підтримуваний комунікатор отримує доступ до достатньої кількості слів і моделей їх використання, він може не просто повторювати готові фрази, а створювати нові висловлювання відповідно до власних потреб.

Висновок

У психолінгвістичному розумінні мова — це система знань і правил, а мовлення — діяльність, через яку людина реалізує свої думки, наміри та почуття.

Для розвитку комунікації важливими є обидва компоненти. Проте саме мовлення дозволяє людині бути активним учасником взаємодії, висловлювати себе та впливати на навколишній світ.

Варто зазначити, що в українській логопедичній і спеціально-педагогічній традиції поняття мови та мовлення нерідко розглядаються дещо інакше, ніж у сучасній міжнародній літературі. Це пов’язано не лише з особливостями перекладу термінів, а й з різними науковими підходами до опису комунікації. Якщо вітчизняна школа історично більше спиралася на клініко-педагогічний та психолого-педагогічний підходи, то сучасний міжнародний дискурс дедалі частіше використовує функціональний підхід, зосереджуючись на участі людини в комунікації та її комунікативних можливостях незалежно від способу їх реалізації. Саме тому в міжнародній психолінгвістиці особливу увагу приділяють розмежуванню понять language (мова) та speech (мовлення).

Розуміння відмінностей між мовою та мовленням не заперечує попередніх наукових підходів, а радше розширює наше бачення комунікації. Поєднання напрацювань української психолінгвістики, логопедії та сучасних міжнародних досліджень створює підґрунтя для більш повного розуміння потреб людей, які використовують різні способи спілкування.

Засєкіна, Л. В. (2008). Вступ до психолінгвістики. Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія».

Засєкіна, Л. В. (2016). Наративна компетентність лікаря на перетині досліджень психолінгвістики і наративної медицини. Психолінгвістика, 19(1), 47–61.